Корона королівства Таїланд: як райська країна зустріла пандемію

Сьогодні глупої ночі чи мертвого ранку мене раптом підкинуло з ліжка чи не до самої стелі: бісове нагадування на телефоні. Протираю очі, вдивляюсь в екран — а там інформація про сьогоднішній рейс, частина перша: Бангкок-Дубаї. Мене розбирає сміх, я відкидаю телефон якнайдалі від себе, та знову засинаю під звичний вереск комах та геконів. 

Трохи передісторії. 

Моя подорож країнами південно-східної Азії триває вже майже 10 місяців. За цей час я побував в багатьох куточках Таїланду та Камбоджі, проїхав з півночі на південь чи не весь В‘єтнам, цілий місяць подорожував Лаосом та майже місяць провів у старовинній величній Бірмі. Моє теперішнє перебування у Таїланді мало бути фіналом цієї подорожі. 

15 березня. 

Ще у Мандалаї я здивувався безлюдності місцевого аеропорту, втім, Бірма все ж не надто приваблива для туристів країна, тому надто довго я над цим не замислювався. 

Та навіть у Бангкоку я почасту був чи не єдиним іноземцем, який не знімав маски та ретельно обробляв руки санітайзером за кожної нагоди. До речі, не дивно, що серед решти азіатських країн Таїланд має доволі низький відсоток заражень: тайці звикли носити маски, дослухатись порад свого уряду та користуватись санітайзерами, доступними чи не на кожному кроці: на станціях швидкісного потягу, в автобусах та супермаркетах.

На жаль, не можу сказати те саме про поведінку іноземців: я і досі бачу людей без масок, які безтурботно прогулюються вулицями та пляжами острова під недобрі погляди місцевого населення. Я розумію їх настрій та зростаюче обурення до такої поведінки, адже ніхто не хоче ризикувати своїм життям через байдужість знахабнілих європейців.

Отож, я застряг на острові Ко Панган — райському куточку майже на самому півдні країни, неподалік від Малайзії просто на південь від Бангкоку. Обидва квитки додому — Бангкок-Дубаї та Дубаї-Київ — були анульовані, адже ОАЕ припинили авіасполучення майже тиждень до того, як мало відбутись моє повернення на батьківщину. 

Незважаючи на масштаби туристичної індустрії Таїланду, імміграційні закони тут вельми суворі. Зокрема, за кожен день перебування понад дозволений термін доведеться сплатити 500 бат (близько 400 гривень), але якщо вас до того раптом зупинить поліція — а це дуже ймовірно, оскільки поліцейські блокпости цими днями розкидані повсюди — це арешт, чималі витрати коштів на адвоката, депортація та інші неприємності. 

Єдиний вихід наразі, враховуючи неможливість залишити країну, — це продовження строку перебування шляхом звернення до місцевої міграційної служби. Ця послуга коштує 1900 бат (близько 1600 гривень) та дозволяє продовжити перебування в країні на місяць, після чого зазвичай від вас вимагається залишити країну за будь-яких обставин. 

Втім, враховуючи нинішню ситуацію, уряд пішов на деякі поступки та дозволив звертатись за подовженням візи декілька разів поспіль. Тим не менше, сама процедура подовження наражає вас на зайву небезпеку. 

Так, на моєму острові міграційної служби немає взагалі, тож незабаром мені доведеться сідати на паром (більшість із яких наразі скасована), їхати на сусідній острів та вистоювати довжелезну чергу задля отримання дозволу залишитись у країні ще на місяць. 

З 3 квітня по всій країни запроваджено комендантську годину з 10 вечора до 5 ранку. Покарання серйозне: 40000 бат (це понад $1000) та кілька днів у в‘язниці. 

Хоча тайська поліція є доволі корумпованою, за дотриманням нових законів вона стежить вкрай суворо. Скажімо, стандартний штраф (читай - хабар) за їзду без прав, шолому або напідпитку — 500 бат та рушай собі далі, але якщо ти не носиш маску — справи кепські. 

До речі, незважаючи на відносну ізольованість острова, з масками та іншими конче потрібними предметами особистої та соціальної гігієни проблем немає. Кількість інфікованих по всій країні — 2258 (станом на 7 квітня), що насправді дивовижно мало для країни, яку щороку відвідують мільйони туристів. 

Втім, у деяких провінціях було запроваджено більш суворі закони, як повна заборона відвідування пляжів (острів Пхукет) та навіть примусове закриття певних готелів із забороною продовжити бронювання номерів для туристів (Паттайя, колишнє риболовне поселення, що на сьогодні є одним із найбільших центрів проституції у країні). 

Я дуже сподіваюсь, що на Пангані владі не доведеться вдаватись до аж настільки суворих обмежень. Разом з тим, деякі мешканці острова (звичайно, я маю на увазі іноземців) поводять себе вкрай безглуздо: принципово не одягають маски, продовжують збиратись,  хоч невеличкими, але групи — на танці, йогу або ж посиденьки на одному з численних пляжів острова. Деякі навіть поширюють абсурдні ідеї про те, що вірус начебто є фейком, від якого ніхто не помирає. 

Востаннє я таке почув від підстаркуватого чоловіка з Греції, власника кафе у популярному районі острова Шрі Тану. Він мало не силоміць намагався зняти з мене маску та доводив мені, що всі смертельні випадки хвороби в Греції насправді не трапились взагалі. 

Зрозуміло, що я не став сперечатись, а просто пішов геть, але лиш після того як ретельно обробив руки санітайзером. Хоча, можливо, вартувало залити його і у вуха, бо інформаційна гігієна цими днями чи не так само важлива.