Програмна директорка Docudays UA Вікторія Лещенко: Живі фестивалі, як і живе спілкування, — унікальні та неповторні

Андрій Тараненко
Зю Побережнюк
Четвер, 21 травня 2020, 10:17

Docudays UA найбільший міжнародний фестиваль документального кіно про права людини в Східній Європі проходить у Києві 17-ий рік поспіль. 

Цьогоріч усе було ретельно сплановане програма фестивалю розписана похвилинно, режисери та члени міжнародного журі пакували валізи, чекаючи зустрічі з найбільш яскравими зразками сучасної кінодокументалістики. 

COVID-19 перекроїв програму фестивалю на свій лад.  

За кілька тижнів до церемонії відкриття в Україні оголосили карантин і закрили кордони. Організатори Docudays UA ухвалюють стратегічне рішення — незважаючи ні  на що, провести фестиваль у заплановані дні, кардинально змінивши формат. 

Docudays UA став першим українським кінофестивалем, який пройшов онлайн. 

Спецпроект Pravda SOS про наслідки COVID-19 зателефонував Вікторії Лещенко, програмній директорці Docudays UA, щоб дізнатися, з якими проблемами зіткнулися організатори, ризикнувши на ходу змінити формат заходу і перенести популярний столичний кінофестиваль в онлайн, підтримавши тим самим свого глядача під час кризи.

Темою цьогорічного фестивалю було таке поняття як дорослішання. Як ти вважаєш, пандемія і карантин змусили людей хоча б трохи подорослішати? 

Знаєш, мені здається важливим спілкуватися з людьми, виходячи з уявлення, що вони саме дорослі. А що означає бути дорослим? Усвідомлювати, що хеппі-енд може не відбутися, життя не скластися, але продовжувати жити з цим знанням, не впадаючи у відчай або у якусь несамовиту драму. 

Тему фестивалю ми обираємо за рік, а то й більше, бо потрібно прокомунікувати її партнерам та фінансовим донорам, тому, звісно, ми не знали, що гряде коронавірус. 

Це взагалі цікаве питання. Нас привчили, що українці це "незріла нація", "діти", про яких потрібно піклуватися, а самі ми наче ні на що не здатні. Але я не адептка цієї риторики. 

Не існує націй-дітей і націй-дорослих. 

"У жодному разі це не була безвихідь. Ми могли законсервувати фестиваль до осені. І для нас це було би набагато спокійніше. Але ми вирішили інакше"

Рішення не скасовувати фестиваль, а провести його онлайн, було продиктовано безвихіддю, чи ви й так збиралися змінювати курс в бік передових технологій, а COVID-19 ці зміни лише прискорив?

У жодному разі це не була безвихідь. Ми могли законсервувати фестиваль до осені. І для нас це було би набагато спокійніше, повір. Але ми вирішили інакше. Це було усвідомлене, правильне рішення у той момент та за тих обставин. Глядач на першому місці. 

Це точно не було найкраще рішення, якщо казати про режисерів. І ми вдячні, що вони зрозуміли нас, поступилися своїми інтересами. 


Технологічні інновації – взагалі цікава для нас сфера. Так, ситуація з карантином підштовхнула нас до чергового прориву. Але без наших блискучих відеоінженерів та програмістів той прорив би не стався. 

З якими проблемами ви зіткнулися у найпершу чергу, вводячи свій кінофестиваль в онлайн?

Найбільша проблема брак часу. 

Ми скасували вже повністю підготовлений офлайновий фестиваль у кінці березня за тиждень до відкриття, уявляєш? 

Щоби зробити онлайн-фестиваль, нам довелося передомовитися з усіма партнерами та учасниками, знайти інноваційні технічні рішення. 

На все ми мали лише 30 днів. 

До того ж команда працювала дистанційно і цей комунікаційний виклик був чи не найважчим. Але ми його подолали. 

"Живі фестивалі, як і живе спілкування, — унікальні та неповторні. По-перше, це магія спілкування. Як би вдало не пройшла Zoom-розмова, після неї відчуваєш втому та спустошення"

Нещодавно фестиваль GoEast у Вісбадені, присвячений кінематографу пострадянського світу, також пройшов онлайн. Може, новий формат проведення таких заходів диктує не стільки пандемія, скільки саме час? Адже і без усякого вірусу стрімінгові платформи поступово замінюють кінотеатри, та й глядач уже звик дивитися фільми на ноутбуках і смартфонах, залишаючись  удома. Може, "живі" кінофестивалі потрібні лише акторам, щоб позувати на червоних доріжках, та режисерам із продюсерами, щоб обговорювати свої справи за келихом просекко?

Не згодна! Живі фестивалі, як і живе спілкування, унікальні та неповторні. По-перше, це магія спілкування. Як би вдало не пройшла Zoom-розмова, після неї відчуваєш втому та спустошення. 

Віддаєш багато, ділячись інформацією, але зовсім не отримуєш енергії навзаєм. 

"Підживлення" відбувається саме завдяки живому спілкуванню. І це круто! Можна три години пробалакати з людиною на літній терасі, відчуваючи піднесення та перезарядку. 

А онлайн… Я жодного разу не відчула щось подібне, спілкуючись у Zoom. 

По-друге, це концентрація контексту та елемент спонтанності. Уяви, що раптом в одному місці збирається дуже багато розумних і талановитих людей, які ще й цікавляться спільними темами (у нашому випадку це документальне кіно та права людини). 

І цих розумних та талановитих людей настільки багато, і вони настільки щільно заповнюють простір, що ймовірність випадкового, але корисного, "знакового", як кажуть, знайомства зростає в рази. 

І йдеться не лише про режисерів та продюсерів, але й про журналістів, критиків, теоретиків сучасного кінематографу. На Docudays UA виросло вже кілька поколінь, які роблять свої унікальні проекти. І саме завдяки концентрації контексту. 

Але дистрибуція кіно онлайн не менш важлива. Просто вона має дещо інші завдання, як на мене. Найперше, це можливість дивитися кіно для тих людей, які фізично не можуть залишити свій будинок або не мають поблизу кінотеатру. А також це потужний інструмент для глобального поширення важливих ідей та кампаній.

Театральні діячі вважають, що вони постраждали від пандемії набагато сильніше, ніж кіношники адже кіно як медіа більш пристосоване до мінливого світу. Зрештою, кіно (документальне або художнє) не залежить від живої взаємодії з глядачем. А відкриття театрів після карантину та проведення вистав в умовах, коли глядачам доведеться сидіти в масках і дотримуватися дистанції, навряд чи виявиться рентабельним. Це так? Ви дійсно везунчики?

Я не можу коментувати ситуацію щодо театрів, але знаю, що кінотеатри перебувають та перебуватумить у не меншій скруті. Ми взагалі не знаємо, чи вони колись відкриються. 

Я би також не стала недооцінювати важливість колективних переглядів фільмів у кінотеатрах. Це якраз знову ж про цю саму концентрацію контексту і можливість обговорювати фільми.

Театри теж пробують працювати онлайн. "Дикий театр", здається, "стрімив" свою виставу. Вони постійно нагадують про себе, збираючи потроху кошти. 

От чого точно не потрібно робити так це опускати руки. 

Наразі з’явилося набагато більше грантів для онлайну. Культурні інституції коригують умови конкурсів на здобуття фінансування.

 

"Наразі з’явилося набагато більше грантів для онлайну. Культурні інституції коригують умови конкурсів на здобуття фінансування"

Щоб підтримати свого глядача, ви оголосили, що всі фестивальні кінопокази та онлайн-трансляції будуть безкоштовними кожен міг оплатити перегляд тією сумою, яку знаходив прийнятною для себе. Це спрацювало? Чи багато в підсумку було благодійних внесків?

Так, це спрацювало, хоч ми отримали набагато менше грошей, ніж бувало з продажу квитків. Але це не було метою. Тож маємо позитивний досвід.

У вашої команди були об'єктивні причини порушувати карантин. Як часто ви це робили, і чи виникали проблеми у зв'язку з цим?

А ми не порушували карантин (сміється). 

Кумедний випадок розповідав наш айті-директор. Уже в останній день фестивалю, він та технічний директор вантажили до автівки монітори, комп’ютери та іншу техніку, щоби повернути її. 

Ніч. Центр. Вулиця порожня. Щойно вони розпочали, повз них повільно проїхала поліцейська машина, але не зупинилася. 

На зворотньому ж колі поліцейські не витрамали, пригальмували та перевірили у хлопців документи. Нащо людям вивозити купу техніки в глухий карантин в центрі міста вночі? Певно, що крадії! (сміється).

На яку допомогу від держави ви сподівалися після введення суворого карантину?

Спеціальної допомоги нам ніхто від держави не пропонував. Але й уже підтверджене раніше фінансування Держкіно не скасувало. 

Звичайно ж, колегам довелося проробити титанічну роботу з переробки документів, оновлення та актуалізації бюджету.  

Як карантин вплинув на твоє особисте життя? З чим найважче було впоратись? Хто допомагав тобі і чим саме?

Мені допомогла робота, бо була така шалена завантаженість, що я взагалі не відчувала карантину. 

Місяць провела вдома за комп’ютером. Щодня були Zoom-конференції з колегами. 

На особисте життя зовсім не було часу. Авжеж, відсутність особистого простору – це б’є по голові. Тут спрацьовує стандартний рецепт: родина, тривалі прогулянки та психотерапевт. 

 

"Якщо йдеш проти панівної думки у суспільстві – маєш усвідомлювати наслідки"

Що тебе найбільше дратувало під час карантину? І що захоплювало?

Думаю, я і у першому, і у другому була не самотня. Дратували істерики у соцмережах та відчуття, що в тебе наче "відбирають" усі базові свободи. 

Згодом я це відрефлексувала і зрозуміла, що насправді моє роздратування більше говорить саме про мене, а не про ситуацію. 

Захоплював порожній Київ доволі апокаліптична картина. Якби хтось мені кілька років тому сказав, що таке можливо, ніколи б не повірила.  

Чи варто нам очікувати, що наступний фестиваль буде присвячений темі COVID-19 зрештою, пандемія як загальносвітова проблема, яка зачепила усіх без винятку, змусила переглянути колишні погляди на права людини. Наприклад, права літніх людей. Або тотальне стеження і контроль це дійсно заради безпеки людства? Чи тут доречніше згадати відомий вислів Бенджаміна Франкліна "Ті, хто готовий пожертвувати свободою заради короткочасної безпеки, не гідні ані свободи, ані безпеки"?

Тему наступного фестивалю ми вже давненько обговорюємо. Це ідеальна тема в контексті COVID-19, але поки що не можу її назвати. 

Хочу трохи перепочити і буду починати вже збирати матеріал. Щодо Франкліна я не настільки категорична. 

Бути відповідальним за власне життя це не для всіх. І це нормально. 

Якщо йдеш проти панівної думки у суспільстві – маєш усвідомлювати наслідки. 

А це означає автоматично взяти на себе неабияку відповідальність. Я захоплююся такими людьми, але ж 80% людей не хочуть свободи у такому вигляді. Це їхнє право. 

А потенційно всі гідні свободи. Навіть ті, що сплять.

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінив ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на [email protected]

The New York Times: Чи викличуть протести другу хвилю зараження?
Коронавірусу не існує, а люди зникають “на органи”?
Оксана Цимбалюк: Коронавірус закрив людей вдома, щоб вони познайомилися з собою і побачили цінність життя
Чому ваша посмішка не допоможе вберегтись від коронавірусу?
Усі публікації