Безхатько Ярослав: У мене немає часу перебирати роботою. Не можу собі сказати "поснідаю післязавтра"

Він галантний, допитливий, усміхнений і дуже вихований. Під час карантину йому не було де самоізолюватися, та він і без того ізольований від суспільства. Ярослав — безхатько.

"Безхатько — це тимчасове поняття" — каже 27-річний хлопець, який останні місяці хапався за будь-який підробіток, навіть якщо йти на цю роботу доводилося по 35 кілометрів в один бік.

Через страхи та стереотипи типовий безпритульний в уяві абсолютної більшості людей виглядає і розмовляє зовсім не так, як цей хлопець. Подекуди саме стереотипи заважають розгледіти особистість за клеймом "безпритульний".

Але через кризу все рідше трапляються роботодавці, ладні платити грошима, а не їжею.

Епідемія COVID-19 не поділяє людей на заможних та бідних, однак для останніх її наслідки майже фатальні.

— Згідно зі статистикою, одним із головних приводів того, що людина опиняється на вулиці, є переїзд в інше місто в пошуках роботи та проблеми у родині. А як у тебе воно було?

— Саме так сталося і в мене. Я сам із Кривого Рогу, до речі, в нас там найбільший у світі квітковий годинник, а ще це місто — одне з найдовших у Європ іі має дуже розвинений промисловий туризм. 

Я переїхав до Києва п’ять років тому.

У мене була неблагополучна мати. Після батькової смерті вона продала квартиру, в якій я жив із батьком з семи років після їх розлучення. Так я залишився і без житла, і без батька. 

З 16-ти років живу сам. Невдовзі матір збила машина, і вона померла. Потім я деякий час жив у бабусі, а коли переїхав до Києва, дізнався, що бабуся померла і мій рідний дядько здав її квартиру в оренду.

— А чому взагалі переїхав у Київ?

— Переїхав сюди вслід за дівчиною.

У мене в кишені тоді було 150 гривень, а квиток до Києва коштував 200, я домовився із водієм за знижку і проїхав всю дорогу на приставному стільці. 

Через кілька років розійшовся з дівчиною, зустрів іншу, з якою теж прожили кілька років і розійшлися п’ять місяців тому.

— У який момент все пішло не так? Начебто ж усе добре: є дівчина, плани, спільна оренда кімнати, робота в обох...

— Не знаю. Мабуть, кохання живе три роки. І так я опинився на вулиці. Тому тепер вважаю, що на вулиці може опинитися кожен.

Коли з’їжджав від дівчини, то залишив речі у свого приятеля, вбив у телефоні, де є якісь соціальні служби, знайшов соціальні центри на Суздальській та на Вацлава Гавела. 

На Суздальській — це будинок Соціальної Турботи, там ночують безхатченки, біля 150 осіб можуть вмістити. Є двоспальні ліжка, каремати. 

За нього треба платити, 10 гривень на добу. Я намагаюся там рідко бувати, бо там на речах треба спати. Документи, телефони, гроші — все крадуть. 

— Які були враження після перших ночівель у такому місці?

— Це психологічно дуже важко. Наприклад, тобі ввечері хочеться випити чаю, подивитися телевізор, поспілкуватися з кимось, а ти маєш думати про зовсім інші речі. 

Там здебільшого ті, хто тільки-но вийшли з тюрми, або люди похилого віку, від яких відмовилися родичі.

А ті безпритульні, яких ви бачите, наприклад, біля метро, вони живуть в інших місцях, тому що для того, щоб потрапити на Суздальську, треба зробити флюорографію та принести довідку з поліції. 

Хоча насправді в цьому немає нічого складного. Деяких людей треба просто брати за руку і відводити, тому що коли людина вперше опиняється на вулиці, для неї просто дико перебувати у таких ось асоціальних місцях — і настає шок та розгубленість. Я так допоміг одному хлопцю, і він став моїм другом.

— Хто він?

— Дмитро, круглий сирота, йому 23. Ми один за одного з ним зачепилися, тягнемо один одного, намагаємось допомагати. Коли я його вперше побачив, надворі була зима, а в нього не було куртки. Я допоміг йому отримати її через волонтерів.

"Без документів важко знайти нормальну роботу"

ФОТО: Олександр Чекменьов

— Чим ти заробляв на життя до карантину?

— Якісь прості підробітки на складах чи де прийдеться.

До Суздальської я жив у Горбовичах у вагончику, де і працював. Робив гвинтові палі для дому — засипати цемент, вкручувати їх, вирівнювати, фарбувати. Це 35 кілометрів від Києва. Роботодавець тягнув, казав, що гроші будуть через кілька днів — і так і не розрахувався. Я пішов звідти у Київ пішки.

До цього жив на Михайлівському провулку, де ремонтував квартиру. І ще на Політеху, але там мені в якийсь момент перестали платити грошима і почали платити їжею або сигаретами. Останні шість днів — без роботи.

Без документів важко знайти нормальну роботу.

— А де твої документи?

— Коли їздив у Кривий Ріг, то під заставу паспорта зняв квартиру подобово. А коли виїжджав із неї, господар все не їхав, а я не міг вже більше чекати, бо не встигав на поїзд. Попросив його вислати паспорт поштою — досі шле. 

Він зник, бо це був не господар, а як виявилось, суборендар.

Через карантин процес із відновлення паспорта затягується, служби працюють не в штатному режимі. Чекаю.

— А в останній час намагався знайти роботу?

— Постійно намагаюся, але в карантин це стало взагалі неможливо. Транспорт зупинився, і я ходив пішки по місту десятки кілометрів. Схуд на 15 кілограмів.

— Кур’єром не пробував? Це зараз професія номер один.

— Вони мене зареєстрували, але до кінця карантину сказали, що сумку видавати не будуть. А потім у мене витягли телефон, і ця можливість зникла разом із ним.

— Як витягли телефон? Коли?

— Під час карантину, стояв на площі біля метро, підбігли два чоловіка, запшикали мені очі газом і викрали два смартфони, які в мене були. Поруч стояли два працівники Національної поліції. Те, що телефони зникли, я зрозумів тільки через півтори години.

— З тебе можна писати посібник "Що таке "не щастить", і як із цим боротися".

— Боротися із цим я ще не навчився (посміхається). 

"Через карантин процес із відновлення паспорта затягується, служби працюють не в штатному режимі. Чекаю"

ФОТО:  Олександр Чекменьов

— А як ти взагалі знаходиш ці роботи та підробітки?

— Коли був смартфон, то в інтернеті. Тепер у приятеля іноді у смартфоні дивлюся. А буває: ідеш собі вулицею, бачиш такого ж чоловіка, який в тебе може стрельнути сигарету, питаєшся: а ти куди? Він каже ― на роботу. Питаю, а що, є робота? Каже так, пішли. Це нормально, як сигарету стрельнути.

— Скільки платять?

— Коли як. У Горбовичах нічого не заплатили, наприклад. Деякі роботодавці користуються ситуацією, що людина не може приноровитися нормально і хапається за все, що бачить. У мене немає часу обирати, тому що я не можу собі сказати "а поснідаю-но я, мабуть, післязавтра". Ні. Доводиться якось пробувати. Іноді не виходить, іноді виходить. А взагалі-то, я вважаю, що поняття "безпритульний" – це тимчасове поняття.

Ярослав шукає роботу. Якщо вам є що запропонувати, зателефонуйте йому  +380675921623. 

Перерахувати кошти на реквізити Дім Милосердя Київ ви можете за цим посиланням. 

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінив ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на sos.pravda007@gmail.com