Радянська розвідниця: Через багато карантинів я пройшла у своєму житті, але ніколи ще не бачила, щоб це торкнулось усього світу

А ви з тієї газети, де працювали Гонгадзе та Шеремет?" — питає 82-річна радянська розвідниця з громадянством Естонії.

Самотня пенсіонерка приїхала до Києва на екскурсію, де в неї відразу по приїзду на вокзалі вкрали речі, гроші, телефон та документи. Після пережитого стресу і кількох ночей у залі очікування Наталі паралізувало ноги і вона опинилася у лікарні.

Не маючи ані грошей, ані фізичної змоги відновити документи, жінка не могла виїхати з країни і мешкала у волонтерів, аж поки її не "вдочерила" родина Скворинських.

"Якби мені хтось сказав, що такі люди є, я б не повірила" — каже вона про тих, хто сьогодні не тільки піклується про неї, а й віддає частину власної пенсії на її ліки.

Наталя: "Хочу повернутися до Таллінна, продати квартиру, приїхати до України і купити будиночок десь у селі"

— Наталю, останні роки ви мешкали у Таллінні. Як ви тут опинились, у селі за 70 кілометрів від Києва?

— Мені всі ставлять це питання. Я добре знаю Україну, бо народилася тут у селі Струмківка біля Ужгороду. Хотіла просто приїхати, подивитися на Майдан, вже їздила на Майдан колись у 2004-му році. Я жінка самотня, чоловік помер шість років тому, два сини водночас загинули в аварії, онуків немає.

Але найголовніше в моїй історії — не це і не я, а люди, які мені трапилися тут, в Україні. По приїзду в Київ у мене відразу вкрали сумку з речами та сумку із документами та грошима. 

Але люди! Які люди мені допомогли з цією бідою! Відкриті серця, відкриті душі. Що про мене розповідати? Таких, як я, на вулицях багато. А ось таких, як родина, яка мене прихистила, — їх в цілому світі обмаль.

— Хто вам допоміг і як саме?

— Втративши речі, я вимушена була здати до ломбарду сережки, ланцюжок та обручку, які були на мені, аби якось протриматись, поки ситуація вирішується. Чоловік у ломбарді ще подивився на мене, послухав і каже: якщо хочете, я на місяць прийму у вас це золото, а потім, як питання вирішиться, прийдете, заберете. Відмовилась.

— Обручка від покійного чоловіка? Це, мабуть, для вас дуже дорога річ.

— Так, ми з чоловіком прожили 55 років. А що мені було робити? Чергова по вокзалу порадила перечекати у будівлі, бо, можливо, документи підкинуть у смітник. Я жила кілька днів у залі очікування, а потом мені стало зле, паралізувало ноги, підскочив тиск, температура та сталися проблеми із серцем, бо я нарешті зрозуміла, в якій ситуації опинилася. 

Дуже вдячна цій черговій, яка викликала швидку, і мене відвезли до лікарні.

— Інтелігентна жінка з громадянством Європейського Союзу, яка все життя пропрацювала офіцером внутрішньої розвідки, має квартиру у Таллінні і ось так вмить опиняється без нічого і ночує по вокзалах. Дуже несподівано.

— Ви мені не вірите? Це схоже на фантастику, я знаю. Але я гадаю, що це випробування мені зверху. Мабуть, я якось не так жила.

— А мобільний телефон у вас був?

— Та звісно! Все залишилось у тій сумці. Мене відволікла якась молода жінка, підійшла і спитала, чи маю я хліб. Кажу, вибачте, але в мене взагалі немає звички брати з собою бутерброди у дорогу, бо не люблю крихти у сумці, краще у кафе зайду і з’їм щось під каву. 

Обертаюсь — і все, немає нічого, зникли мої речі. Прибиральниця мені допомагала, ми всі урни потім передивились.  

— А як ви опинилися в цій родині? Сімейна пара Скворинських вдочерила вас і ще одну жінку, яка також без документів, без житла і без родичів. Знаю, що вона перебувала у такій важкій депресії і навіть не могла розмовляти чи дійти до вбиральні.

— Це Тетяна, ми з нею живемо разом у кімнаті.

Родина, в якій ми опинилися – неймовірна. Я досі не можу повірити, що такі люди є на світі. Кому ми потрібні? А вони не побоялися, взяли нас до себе, годують, купують ліки і для серця, і від тиску, і для ніг, хоча дружина в цій родині і сама має інвалідність.

У лікарні, куди я спочатку потрапила, мене безкоштовно вилікували і залишили у себе. Волонтери дали мені одежу, бо не було ж взагалі нічого. А потім потрапила у київський Дім Милосердя і там познайомилась із цією родиною, звідки вони мене і забрали до себе. Спочатку я пересувалася за допомогою ходунків, а зараз вже без. Мабуть, це сила молитви цих людей дала мені сил і оздоровитися, і вижити.

Наталя: "Найголовніше в моїй історії — не це і не я, а люди, які мені трапилися тут, в Україні"

— Посеред карантину і епідемії такий вчинок тим паче виглядає благородним, погоджуюсь з вами.

— Саме тому мені дуже складно говорити про себе, як про якусь особистість на фоні таких людей. Я знаю, що ЄС дуже багато виділяє на допомогу безхатченкам в Україні, але куди йдуть ті гроші? Із початком коронавірусу кількість безхатьків, яким потрібна допомога, зросла в рази. І якби не волонтери…

Де б я була, якби не вони? Хвора, без грошей, без документів, без родичів.

— А як ваша квартира в Естонії? Чи є у вас запасні ключи? Як ви відкриєте її, коли повернетесь?

— Вона під охороною стоїть, там все має бути добре, охорона фірма мені і відкриє.

— А що з документами?

— Ще з вокзалу ходила до посольства Естонії, там сказали, що треба підтвердження від міграційної служби, і це займе дві доби. Повернулася на вокзал, і там вже мені стало зле, після чого я потрапила до лікарні. І все намарно, треба їхати знов.  

Поки навіть не можу фізично доїхати до посольства, бо грошей нема і почуваюся недобре. Це дуже складний процес, який ще більше ускладняються тим, що ще з радянських часів я досі стою на обліку як військова, і я не є звичайною цивільною особою. 

Сама винна, що вчасно не зняла себе з того обліку. Треба було їхати до Москви, а я не хотіла туди навіть наближатися.

— Ніколи не бачила жінку-розвідницю.

— А нас багато і не було. У ті часи 75% військових не любили Союз, чекали, вже коли все розвалиться, тому що просто піти ми не мали права.

Я їхала сюди потягом Мінськ-Київ-Одеса, і українські прикордонники, на під’їзді до Києва, побачивши моє посвідчення і поглянувши на мене, кажуть, навіщо ви їдете? Це вже не та Україна, яку ви пам’ятаєте, схаменіться, ви людина похилого віку.

— Знаю, що і ваш покійний чоловік застерігав вас, аби ви не приїздили до України. Чому?

— Він завжди казав — приїдеш туди, станеться проблема, ну і хто тобі допоможе?

— Жалкуєте тепер, що не послухались його порад?

— Якби не приїхала, ніколи б і не знала, що є такі святі люди, як ті, що мені тут трапилися. Якби мені раніше сказали, що родина, яка сама у скруті і без грошей, буде думати, як нагодувати інших, як їх вилікувати… Це неймовірно. Я ж не потрапляю під жодну категорію соціальної допомоги в Україні, розумієте?  

— А чому вас сюди так тягнуло?

— Кожен місяць я рвалася сюди. Мабуть, вік дається взнаки. Нас депортували у Калінінград, коли мені було 7 років, і я завжди хотіла повернутися, щоб побачити, що тут і як. Раніше часто приїздила, в мене були приятельки тут. Подруг мати було не можна із службових міркувань.

— До всіх ваших пригод додався ще й вірус, і, як людина похилого віку, ви потрапляєте у групу ризику на всі сто відсотків. Маєте побоювання з цього приводу?

— На моє щастя, нікого з тих, з ким ми були у Домі Милосердя, цей вірус не торкнувся, ніхто не захворів. Нам приносили продукти у масках, антисептики. Ми не виходили, нам не дозволяли виходити, щоб не заразитися. Найбільше постраждали ті люди, які жили на вокзалі і опинилися остаточно на вулиці, коли вокзали закрили. Тоді їх дуже побільшало у Домі.

— Переживали, що захворієте?

— Всі переживали, але ми постійно мили руки, ніхто ні з ким не контактував. А коли вже переїхала у будинок на свіжому повітрі, то це взагалі благодать.

Через багато карантинів я пройшла у своєму житті, але ніколи ще не бачила, щоб це торкнулось всього світу. 

Наталя: "Найбільше постраждали ті люди, які жили на вокзалі і опинилися остаточно на вулиці, коли вокзали закрили"

— Але, я так розумію, на фоні ваших проблем, корановірус вас, мабуть, вже і не дуже лякає. Певно, наразі дістатися Естонії можна лише автівкою. Якого завершення цієї історії ви прагнете? 

— Все моє життя для мене завжди було камінням, я завжди жила під зовнішнім спостереженням і знала про це.  

Мене постійно цькували у Таллінні, мовляв он, дивись, синів поховала, а ходить, ніби нічого не сталося. Не прийняли мене там. А тут я почуваюся вільно.

Хочу повернутися до Таллінна, продати квартиру, приїхати до України і купити будиночок десь у селі. Хочу померти, чуючи українську мову.

І я вже давно не відчувала такої любові та турботи, як у цьому домі. "Треба дівчаток погодувати" — каже Наталія Володимирівна про нас із Тетяною. Уявляєте?

Наталія потребує допомоги, ліків та коштів на дорогу до Києва та обов’язкові збори для відновлення документів.

Перерахувати кошти на реквізити Дім Милосердя Київ ви можете за посиланням.

Тетяна Мерцалова